gk logo

Дурний впустив — розумний підняв

Щороку, напередодні 9 травня, в українському суспільстві виникає напружена пауза, а відтак — мляві або ж агресивні дискусії про те, чи варто і як українцям відзначати перемогу у цій війні. Часто чути думку, що в цей день не потрібно проводити помпезних святкувань — з військовими чи ветеранськими парадами, вічним вогнем і почесною вартою, салютами і феєрверками. Ліпше — і цілком достатньо — обмежитись відправою панахид на могилах загиблих. Бо це, мовляв, не наша, не українська війна. Хоч ми в ній і воювали проти фашизму, але захищали комуністичний режим і диктатора Сталіна. Тому вихвалятися нам нічим, пишно святкувати нема потреби. Зберімося, заспіваймо загиблим «Вічну пам'ять» — і досить.

Ті, хто нав'язує суспільству такі думки і настрої, роблять ведмежу послугу Україні. Бо це призведе до того, про що застерігає народна мудрість: «Дурний впустив — розумний підняв». Ми охоче відхрещуємося від своєї, без сумніву, величезної частки у перемозі над фашизмом, і цим ллємо воду на патріотичний млин нашого північного сусіда. Адже виграна війна для кожної держави і її народу – це благодатне і врожайне поле для виховання патріотів, почуття гордості за свій народ, усвідомлення його величі.

Нерозумно було б доводити справу до абсурду і стверджувати, що в цій війні перемогли українці. Але можна і треба розкласти відповідні національні акценти: скільки вихідців з України воювало і загинуло у 1941-1945 роках, скільки було серед них Героїв Радянського Союзу і повних кавалерів ордена Слави... Наші школярі мають знати імена і прізвища тих українців, які наближали цю перемогу: геніальних воєначальників, мудрих офіцерів, відважних солдатів. Кожна святкова дата, пов'язана з Великою Вітчизняною війною, — це добра нагода сказати громадянам незалежної України про те, що ми – нація, яка дала світові багатьох справжніх героїв, якими можемо пишатися по праву. Ми повинні їх знати, пам'ятати і славити. Поминальні служби – справа свята і потрібна. Але обмежуватися лише ними — нерозумно і шкідливо. На поминках моляться за упокій душі полеглих героїв, але нових не виховують. Це роблять в інший спосіб.

Проаналізуйте, скільки повнометражних і багатосерійних фільмів про Велику Вітчизняну війну відзняла Росія вже за часи своєї незалежності. Їх охоче купує українська кіно- і телеіндустрія, їх із задоволенням дивляться українці, особливо чоловіки. І дивитимуться завжди, бо такі фільми – це «екшн» («дія» по-нашому), це бойовик, який захоплює, тримає в напрузі. Росіяни, на відміну від нас, добре розуміють, що на таких кінострічках виховають мільйони справжніх патріотів, бо цікаві кіно та книга у патріотичному сенсі часто мають набагато більший вплив, ніж нудні шкільні заклинання: «Любіть Батьківщину!».

Перегляньте кінофільм «У бій ідуть одні старики». Зверніть увагу, як герой Леоніда Бикова після напруженого повітряного бою запитує своїх побратимів, що особливого вони помітили у цьому польоті? Всі відповіді виявляються помилковими, і комеск каже: «Ми ж сьогодні над моєю Україною літали!». Йому на це: «Як тут помітиш? Довкола такі ж поля, небо таке ж, як скрізь». А він їм: «Е ні, не скажіть... У нас і небо блакитніше, і трава зеленіша». Кілька звичайних слів (зовсім пустих, якщо чесно, та ще й російською), але сказані вони талановитим актором так щиро, з такою великою і неприхованою любов'ю до рідної землі — аж мороз по шкірі обпікає. Такі слова багато вартують.

А де наше вітчизняне кіно? Хоча б документальне? Де розповіді про героїзм учасників Великої Вітчизняної війни — українців за походженням і самоідентифікацією: маршалів, генералів і полководців, льотчиків-асів, відважних моряків, кмітливих розвідників, сміливих піхотинців?..

Хитрий і далекоглядний «старший брат» навіть гоголівського українця Тараса Бульбу поставив на службу своїй пропаганді — показав його на екрані патріотично налаштованим малоросом, який воював за Велику Русь. А де наш Тарас Бульба, де наші козаки, де наші воїни, де українські повстанці? Де люди, які у Другій світовій страшній війні захищали не КПРС і Сталіна, а передусім рідну українську землю, своїх матерів, дружин і дітей, свої домівки?

Якщо така байдужа і відступальна позиція українців і України у ставленні до Другої світової війни не зміниться, років через десять нас очікує ось що. На вітчизняних кіно- і телеекранах і далі охоче демонструватимуть майстерно зняті кінофільми російського виробництва про війну. Тільки головними героями — і справжніми героями! — у них будуть переважно росіяни. Люди з українськими прізвищами з'являтимуться на екрані лише в образах жорстоких поліцаїв, жадібних інтендантів, підступних зрадників. Російська молодь вважатиме, що в Другій світовій війні перемогла Росія. А наші діти не знатимуть, що був такий легендарний льотчик Кожедуб – українець, льотчик-ас, справжній герой.

В одній з російських газет з мільйонним тиражем, яка розповсюджується і в Україні, прочитала інтерв'ю зі знаменитим американським актором Томом Крузом. Журналіст поцікавився, чи знає голлівудська зірка щось про історію Росії і запитав зі сарказмом: «Ви, мабуть, думаєте, що в Другій світовій війні Америка перемогла?». «Ні, що ви, я знаю, перемогла Росія», — поспіхом відповів актор. І це надрукували! Байдуже, що обидві відповіді: «Америка» чи «Росія» були неправильні, бо в цій війні перемогли не Америка і не Росія, а СРСР (в тому числі й Україна) і міжнародна спільнота загалом.

Це лише квіточки. Ягідки будуть пізніше. Тільки чи посмакують вони нам, українцям? Чи пробачать нам наші нащадки те, що віддали північним сусідам велику й омиту кров'ю мільйонів українців перемогу над фашизмом практично без бою? Добровільно... За безцінь...

Аліса МУДРИЦЬКА

Четвер, 21 червня, 2018

Будь-ласка, поділіться даною сторінкою через запропоновані мережі: