gk logo

Прости, якщо можеш...

Вона не просила ні поради, ні співчуття. Лише одного — вислухати. Сірі великі очі благали: "Вислухайте!". І майже зі сльозами: "Вислухайте мене! Стільки років ношу все це в собі. Так хочеться іноді виговоритись. Та нікому. Не повірите, доходить інколи до смішного. Залишусь сама в кімнаті і говорю в пустоту. Раніше плакала, а тепер не можу".

Моя незнайома співрозмовниця надовго замовкає, відвівши погляд кудись убік. І раптом каже:
— Батька не пам'ятаю. "Батько?!" — іронічна усмішка ви­кривлює сумний малюнок губ.

...Зустрілись. Покохали одне одного. Думали — назавжди. Та коли виникла необхідність у створенні справжньої сім'ї, чоловік розгубився, злякався, втік. І залишилась молода вродлива жінка з дитиною на руках. Ні вдова, ні розлучена.

Людський осуд, пронизливі погляди недоброзичливців – любителів покопирсатись у чужому горі. Образливі погляди чоловіків, які добре відомі кожній матері-одиночці. Як важливо в такі моменти не залишитись на самоті, відчути дружню руку, зустріти товариський погляд, підтримку.

Не відчула. Не зустріла.

Зате знайшлись інші, котрі замість руки, що витягла б з біди, простягли чарку, в якій втопилось не лише горе, а й щастя і гідність.

Непомітно втяглася. Подобався піднесений настрій, що робив байдужою до образ, до лиха, що обсіло, надавав сміливості, впевненості, спотворював фарби життя, робив його якимсь ідилічним..

Спам'яталась пізно. Виросла дочка — єдина, найдорожча, яка разом з безмежною любов'ю до тверезої матері пронесла через усе життя глуху ненависть, образу і сором за неї п'яну.
Мати в кожного одна. А для моєї співрозмовниці вона була єдиною, такою, що заполонила собою весь світ, відсунула все і всіх на недосяжну відстань. Це була самотня жінка, яка чудово розуміла хиткість і непевність свого становища, цуралася людей, чужих поглядів. І та відлюдькуватість непомітно переходила до маленької істоти з маминими сірими очима. Незрозумілим чином дівчинка відчула непевність дитини-безбатченка, переваги інших, доглянутих і безтурботних дітей. Замкнулася у собі, довірливо вручивши ключ від серця лише матері.

Засиджувалася допізна, коли в кімнату владно заходила ніч — супутниця дитячих страхів. Сиділа на великому стільці, підібравши під себе ноги, і широко вдивлялася в темряву, боялась поворухнутись, шумом власних ніжок злякати тишу. Жадібно прислухалась до кроків, що лу­нали зі сходів, чекаючи лише одних — рятівних, що спинять­ся біля їх дверей і разом із ввімкнутим світлом відженуть усі жахи, принесуть такий жа­даний спокій у наполохане самотністю серце.

І нехай ті кроки будуть не­твердими, нехай рука занадто довго намацує вимикач. Нехай яскравий промінь вихопить з темряви тупий п'яний погляд. Нехай буде навіть так. У цьо­му віці важко все збагнути, просто не під силу це зробити дитячому мозку. Нехай буде навіть так. Вона радісно зірветься з місця, кинеться на­зустріч, обхопить за шию, не відчуваючи п'яного перегару материнських вуст. Весело бі­гатиме навкруги, хрипким від довгого мовчання голосом щебетатиме про свої важливі справи, допомагатиме розстеляти ліжко, а потім довго си­дітиме поряд, вслухаючись у важке дихання матері.

Пияцтво батьків старить ді­тей. І вона, семилітня, звикла спати неспокійним дорослим сном. Чула кожен скрип ста­ренького ліжка. Миттю підхоп­лювалась, щоб подати матері склянку води чи таблетку анальгіну.

І все ж вона любила її. Мо­же, тому, що не могла ще са­мостійно збагнути сутність усього побаченого та пережи­того. А, може, й тому, що об­равши в подруги самотність, рідко бувала в сім'ях інших дітей, не уявляла, що життя і мати можуть бути іншими.

Справжнім, незабутнім, ні з чим незрівняним щастям става­ли дні, коли за дверима луна­ли швидкі впевнені кроки, ко­ли мамина рука відразу знаходила ви­микач, коли дочка зустрічала теплий і винуватий погляд рідних очей. Коли все змінювалось. І мати, виму­чена найстрашнішою з усіх ви­дів самотністю — самотністю між людьми, розмовляла з донькою як з ровесницею. Розповідала про свої справи і з болем у серці зустрічала у відповідь дорослий розумний блиск її оченят. І тоді неспо­дівано переводила мову на жарт, перетворюючи звичайний вечір на свято. Потім мати вкладала доньку в ліжко, і та спала міцним і спокійним сном.

Але дитяча наївність не була довговічною. Дівчинка все ча­стіше замислювалась над поведінкою матері, порівнювала, аналізувала. Ведучи п'яну ву­лицею, тривожно позирала на­вкруги, готуючись дати відсіч, заступити від презирливих по­глядів. А вдома, витягуючись навшпиньки, довго чаклувала над каструлями, готуючи пер­ші невмілі страви. Мучилась над ванною із запраними про­стирадлами і фіранками. Ра­зом з умінням до маленької господарки приходила дорос­лість думок.

Той день — теплий і соняч­ний — став одним з найстраш­ніших у житті. Як завжди, че­кала маму з роботи. Нарешті, не стрималась – вибігла зустрі­чати. Зайшла до великого магазину на розі, де та завжди бувала – навіть п'яна, вона не забувала принести щось смачненьке доньці на вечерю. Розглядаючи викла­дені на вітрині товари, часто поглядала на двері. Уявляла, як зустріне зараз матір, візьме за руку й піде разом з нею до­дому. Спостерігала за балаку­чим хлопчиком, мати якого відмовчувалась на його напо­легливі запитання. Ні, у неї зараз буде все по-іншому, її мама не відмахнеться — адже завжди зацікавлено вислухо­вує всі новини, про які вона їй розповідає.

І ось помітила знайому постать у дверях. Її обличчя вмить засяяло щасливою усмішкою. Кинулась до матері. Раптом у груди хтось ніби каменем кинув. Стояла зблідла серед залу і чи не вперше бачила перед собою її, якийсь неживий, прозорий погляд, червоне збуджене об­личчя. Немов закам'яніла. По­мічала те, на що раніше не звертала уваги, — і насмішкуваті погляди чоловіків, що весело переморгувались один з одним, і квапний рух неуважної ма­тері, що пригортала до себе балакучого хлопчика, гидливо викрививши обличчя.

"Це вона його ховає від моєї мами... Щоб не дивився".

І вона зробила те, чого не робила ніколи раніше. Ніби злодій, ховаючись за чужими плечима, пробиралась до вихо­ду. Боялась лише одного — мати помітить її, впізнає, пі­дійде, заговорить.
Уперше в житті соромилась рідної матері. Ненавиділа себе за це почуття, але вернутись, взяти за руку, довести її додо­му не могла.

Бігла гамірною вулицею, на­літала на перехожих, розвози­ла пекучі сльози по щоках. Спам'яталась лише в своєму дворі, де звично гніздився рій сусідок. Уявила, як ітиме повз них мати, як осудливо хитати­муть вони сивими головами, зневажливо кривитимуть губи. І від того стало ще важче. За­билась у куток двору, щоб не бачити нікого — ні сусідок, ні рідної матері.
Не сховалась. На худенькі плечі, що здригались від плачу, лягла чиясь рука: "Чого ти, доню?". Від чужої нежданої ласки легше не стало. Захли­налась риданнями, оплакуючи рано втрачене дитинство, віру й любов до матері, що роз­повзлися, ніби палац, виліплений з піску.

Раптом долетів інший голос:
— Та чи ви не знаєте? У неї ж мати — п'яниця. Мабуть, знову "під хмелем" прийшла.

Дитячі сльози прорвались злою ненавистю. Хто сміє засу­джувати її матір, крім неї? Хто з них знає її по-справжньому? Що розуміють вони в їх­ньому житті?

Не пам'ятала, що говорила. Сама не розуміла тих злих слів, які кидала в здивовані і тро­хи розгублені. очі. А потім ви­мучено стихла, згорбившись під тягарем несподіваного горя.

Уперше не хотілося йти до рідного дому. Вперше відчула незатишність занедбаної кім­нати. Вперше помітила без­глуздий вираз маминого облич­чя, мутний погляд, від якого стало гидко на душі.

Власні думки злякали, при­мусили кинутись до матері, що п'яно розвалилась у кріслі, впасти на коліна. Стояла пе­ред нею, як перед Богом, у розпачі простягаю­чи руки, давлячись гіркими сльозами.

Це була єдина надія. Адже мама любить її. Вона зрозу­міє.

То була страшна дитяча сповідь про нестерпну самот­ність, про безмежну тугу за материнською ласкою, турбо­тою, про пережитий сором за неї. Просила не іграшки, не дріб'язкової забаганки, а лише любові, спокою, впевненості в прийдешньому дні.

— Мамочко, не пий!

Жінка п'яно мружила очі. Щось хрипло говорила про дочку, яка росте плаксою.

Чарка страшна похміллям. Те похмілля, що прийшло на­ступного ранку, було жахливим. Мати не впізнала доньки. Дівчинка за цю ніч подорослішала на десяток років. Варила їсти, робила усе, до чого звикла і... не помічала матері.

Закінчила школу, холодно попрощалась, намагаючись уникнути зболеного материн­ського погляду, і поїхала дале­ко, думаючи, що назавжди. Та серед чужих людей особливо гостро відчула тугу за нею — все ж єдиною і найдорожчою. Ледве стримувала себе, щоб не вернутись назад. Так хотіла пригорнутись до теплого материнського плеча, відчути себе знову безпомічною і малень­кою, хоч на мить повернути ра­но втрачене дитинство.

І знову ятрила незагоєну ра­ну. Згадувала, стискала губи у злій усмішці і... не могла за­бути лагідних сірих очей, те­плих добрих рук. І ще того рядка, виведеного маминою тремтячою тверезою рукою: "Доню, прос­ти, якщо можеш...".

Аліса МУДРИЦЬКА

Неділя, 27 травня, 2018

Будь-ласка, поділіться даною сторінкою через запропоновані мережі: