gk logo

Рецепт боротьби з Табачниками

2004 року автор цих рядків, даруйте за самовпевненість, пропонувала план боротьби з русифікацією, власний «рецепт» об'єднання України. Назвала його «Принципом олів'є» (мою статтю під таким заголовком надрукувала одна з київських газет). Я писала, що українці десятиліттями живуть у резервації своїх регіонів: західному і східному, практично не знають один одного. Щоб Україна стала єдиною, її треба... перемішати. Так готують салат: беруть різні продукти, перемішують у відповідних пропорціях, а в результаті отримують смачну і поживну страву. Принцип олів'є застосовували комуністи, змушені володарювати у величезній країні, заселеній багатьма народами, що розмовляють різними мовами, вірять у різних богів, мають неоднакову історичну пам'ять.

Пригадайте, як за часів СРСР перетасовували людей: солдати-таджики служили у Прибалтиці, естонці – на Кавказі, українці розробляли нафтові та газові родовища у Сибіру, росіяни заселяли життєдайний Крим. Для прикладу: моя двоюрідна сестра-українка закінчила Львівське кулінарне училище і її скерували аж в Узбекистан, де забезпечили роботою і гуртожитком, поставили в чергу на житло. Там що, своїх кухарок не було? Були. Але у такий спосіб у Львові на одну україномовну християнку стало менше, а в мусульманській республіці – на одну російськомовну громадянку більше.

Це була далекоглядна державна політика. Так з багатонаціональної країни будували єдиний радянський народ, виховували «іванов, нє помнящіх своєго родства». Визнаймо — досить успішно. Наслідки цієї багаторічної планомірної асиміляції відчуватимемо ще довго.

Комуністичний режим застосовував принцип олів'є для знищення націй. Незалежній Україні він допоміг би зберегти і об'єднати свою.

Пригадайте, з чого починали совіти, коли прийшли на Західну Україну. Вони привезли своїх учителів, бо добре розуміли, що дорослих перевиховувати важко, а то й неможливо. Треба починати з молоді.

Хто вчить українських дітей на зрусифікованому Сході, у проросійськи налаштованому Криму? Не ображатиму тамтешніх освітян, знаю і вірю, що серед них є багато патріотів, жертовних сподвижників, які у вкрай важких умовах виховують справжніх українців. Але ніде правди діти: чимало є й таких, що не поважають державу, у якій живуть, не знають української мови, на уроках розмовляють жахливим суржиком, в учительській і вдома спілкуються російською і, головне, думають нею ж. Чого може навчити такий педагог?

А тепер подумаймо, скільки на Західній Україні молодих безробітних учителів, а серед них – справжніх патріотів. Чому б їм не поїхати працювати на схід? Я писала про це у своїй статті, бо наївно вірила, що у солідній республіканській газеті її прочитають владні мужі і розроблять серйозну державну програму: заохотять добровольців-спеціалістів із Західної України поїхати на Східну і відродити її національно-патріотичний дух. Для цього треба було б забезпечити таких місіонерів безкоштовним житлом чи пільговими кредитами на його придбання, соціальними гарантіями, виплачувати їм надбавки до зарплати (адже вчителі російської мови, які працювали на теренах інших республік СРСР, мали такі пільги).

Високі чиновники не звернули увагу на пропозиції провінційної журналістки. То, може, відгукнеться громадськість? Досвід діяльності «Просвіти» ще не забуто. Маємо унікальний приклад того, що може зробити просвітянський рух для виховання патріотизму, національної свідомості. На початку ХХ століття в умовах агресивної полонізації він зберіг і зміцнив українську націю.
Я не садистка і не закликаю західняків назавжди переселятись у депресивні шахтарські чи металургійні містечка. Пропоную провести широку кампанію під гаслом на зразок: «Виховуймо українців» чи «Наша відповідь Табачнику». Треба провести моніторинг навчальних закладів східної і південної України, з'ясувати, у яких школах бракує вчителів, і звернутись до випускників вищих навчальних закладів, безробітних освітян із закликом поїхати туди працювати. Повторюю: не назавжди. Бодай на рік — таким собі вахтово-естафетним методом. Погодьтесь, це не така вже й велика жертва.

Уявіть, яку потужну виховну і патріотичну роботу ці місіонери можуть провести з учнями, їхніми батьками, з жителями тих населених пунктів, де працюватимуть. Передусім це стосується вчителів історії, української мови та літератури. Математик або учитель фізкультури, який розмовляє і думає чистою українською, безмежно любить свою державу, теж зможе прищепити школярам почуття патріотизму. А якби цей західний десант підсилили ще й працівники культури, журналісти, лікарі, інженери, правоохоронці...

Розумію, на одній ідеї довго не протягнеш. То, може, крім гарантованої державою зарплати, заохотити свідомих волонтерів іншими благами? Наприклад, створювати фонди для їх підтримки, надавати вчителям преференції при прийомі на роботу у місцеві школи після того, як відпрацюють певний термін на Сході і повернуться додому. Багачі-патріоти теж могли б внести свою дещицю у цю важливу справу – виплачувати власні іменні стипендії найбільш діяльним добровольцям, побудувати для них на чужині комфортні для проживання гуртожитки чи відомче житло, платити за найману квартиру...

Вітчизняні політики – усіх кольорів і з обох боків! – викопали між сходом і заходом величезний рів і не збираються його засипати, бо це їм не потрібно і не вигідно. То самі прокладаймо мости. Але не з однобічним рухом!

Як часто і з якою метою їздять на схід західняки? Одні – епізодично, на кілька днів, у складі офіційних делегацій, на регіональні чи всеукраїнські наради, конференції, фестивалі. Другі -- раз на кілька років, перед черговими парламентськими чи президентськими виборами, щоб вести агітацію і контролювати процес голосування. Треті – торгувати крамом чи збіжжям на тамтешніх базарах. Четверті – на сезонні роботи. В одних просто бракує часу на налагодження дружніх довготривалих стосунків, проведення ефективної просвітницької і національно-патріотичної роботи. А тим, хто їде на схід на важкі заробітки, взагалі не до цього.

У нас налагоджено лише один більш-менш надійний і регулярний двобічний рух – відпочинковий. Зі сходу їдуть у Карпати, із заходу -- на Чорне море. Чиновники чомусь вирішили, що це єдиний спосіб налагодження братніх стосунків між українцями. Але чи так це насправді? Під час відпочинку людина бовтається у солоних хвилях чи катається на гірських лижах, п'є парне молоко чи горілку (кому що смакує), їсть шашлики чи бануш, фліртує чи залицяється, -- одним словом, розважається. Такі «братні стосунки» дуже схожі на звичайний курортний роман – гарний, приємний, але несерйозний і безперспективний. Не вірите? Українці багато років поспіль масово відпочивають у Туреччині і Єгипті і що, ми стали з турками й арабами одним народом, однією нацією, заговорили однією мовою, почали ходити до однієї церкви (мечеті) і однаково голосувати на виборах?

Отак і живемо. Росію, Грецію, Польщу чи Італію відвідуємо частіше і знаємо ліпше, ніж Донеччину чи Херсонщину.

Якось на Різдво на Косівщину приїжджали учні однієї з донецьких шкіл. Їх прийняли по-гуцульськи щиро і привітно. Підлітки були вражені. Коли від'їжджали, гірко плакали – не хотіли прощатися з новими друзями. Я запитала у місцевих чиновників: коли наші діти поїдуть у Донецьк на канікули, щоб зустрітися і познайомитися з тамтешніми ровесниками, потоваришувати з ними, привезти у задимлений русифікацією край ковток повітря реальної України? Мої співрозмовники здивувались і відповіли так: «А чого вони туди поїдуть? Що там можна побачити?».
Україну! Хай іншу, хай не таку, але ж спільну, рідну -- Україну, якої наші діти не знають, і яка не знає їх. Такі контакти дуже потрібні. Бо хіба можна через глибокий рів любити один одного, дружити, робити спільну справу? Ні. Треба зустрічатись, спілкуватись, товаришувати, створювати мішані сім'ї, пізнавати і намагатись зрозуміти один одного, треба ділитись зі східняками своїм патріотизмом, заражати їх ним. Погодьтесь, якщо не кожен, то переважна більшість українців-східняків, яких доля завіяла на західні терени, по-іншому починає сприймати і нашу історію, і нашу мову, і нашу державу. То, може, настав час згадати східну мудрість: якщо Магомет не йде до гори, то гора йде до Магомета.

Визнаймо нарешті: ми не знаємо своєї країни. Черпаємо інформацію про вітчизняний захід і схід із заяв політиків різних мастей і бачимо одне одного крізь призму тенденційних репортажів деяких охочих до смажених фактів журналістів. Вони поділили нашу державу на двох «бабаїв»: бандерівця і москаля, якими багато років лякають громадян по обидва боки Дніпра. Не без успіху.

Кілька років тому мій син-студент побував на Запоріжжі. Через три дні зателефонував і буквально «вбив» однією фразою: «Мамо, знаєш, а тут нормальні люди живуть». Мені стало страшно. Чому він вважав українців зі сходу ненормальними? Звідки у нього такі мислі? Вони не в моєму домі виплекані, це я точно знаю. То хто і навіщо втовкмачує у голови наших дітей думки про те, що українці по правий чи лівий бік глибокого національного рову — аномальні, погані? Кому це вигідно?

Нами вміло маніпулюють, бо об'єднана і дружна Україна не потрібна політикам. Вони добре розуміють: якщо ми перестанемо сваритись один із одним, почнемо сваритись із ними. Воно їм треба?

Аліса МУДРИЦЬКА

Четвер, 22 лютого, 2018

Будь-ласка, поділіться даною сторінкою через запропоновані мережі: