gk logo

Плач Ярославни, або Синдром лузера

Українців іноді порівнюють з євреями. Знаєте, у чому знаходять подібність? У звичці скаржитися на свою важку долю. Іноді ці скарги набувають якогось патологічного характеру.
Зізнаюся, я не дуже люблю ходити на урочисті заходи з нагоди визначних державних свят і подій. Чому? Бо часто їх сценарій будують за однією мазохістською схемою: що не виступ – то плач Ярославни за бідолашною Україною, яку і «катували», і «мордували», і «плюндрували», і «кров'ю поливали»... Перелік цих промовистих слів лунає зі сцени до безкінечності.

Так, усе це було в нашій історії. Не заперечую: старі біди треба пам'ятати, їх не можна забувати, про них треба розповідати молоді. Але минуле, навіть гірке, -- це віхи на історичному шляху кожного народу, які залишають позаду. Ми ж, навпаки, носимо його із собою, як важкі бесаги, та ще й перекладаємо їх на плечі молодих, прибиваючи цим тягарем до землі. Навіщо отим безкінечним плачем по вінця наповнювати життя — своє, наших дітей, усієї країни? Навіщо виколисувати, плекати давні кривди і образи? Від такого невсипущого догляду вони добре ростуть.
Запам'ятався, неприємно вразив такий епізод. Виходить на сцену рожевощока дівчинка років десяти, одягнута у розкішну вишиванку, видно, що улюблена доця в сім'ї, все в її житті гаразд. Подивишся на таке чарівне створіння, і губи мимоволі розтягуються в усмішці. Дитина ж, замість того, щоб зігріти душу бадьорим віршиком про рідну Батьківщину, про тепле сонечко чи лагідну матусю, несподівано заломлює руки і починає голосити зі сцени, як 50-річна удовиця, оплакуючи нещасну Україну. А декотрі старші за віком школярки люблять під час таких виступів-плачів драматично закочувати догори очі, розхитуватися, як сомнамбули, і навіть підвивати. Ліпше би «гуцулку» затанцювали – і глядачам, і Україні було б набагато приємніше.

Дуже популярними на таких урочистих заходах є спіритичні сеанси. Доповідачі, декламатори, самодіяльні актори чи ведучі дійства починають викликати дух великих українців. Найбільшою популярністю користується багатостраждальний і легкий на підйом Кобзар. І як ви гадаєте, навіщо тягнуть-волочать Тараса з могили? Щоб показати йому вільну Україну, подякувати за те, що розбудив рідний нарід від летаргічного сну і досі будить? Якби ж то! Змушуємо поета нести до нас свої трухляві кості, хапаємо бідолашного за голову, як неохайного кота, і товчемо носом у велику смердючу купу сучасних проблем, яку ми самі й наклали. Товчемо і якось так аж зловтішно промовляємо: «Поглянь, Тарасе, на бідну Україну, поглянь, як твої нащадки її розкрадають, розпродують, розпинають» і т.д. і т.п. Ну поглянув. І що? Повернули награбоване? Мені здається, що після таких моральних екзекуцій царські шпіцрутени здаються Кобзареві вже не такими болючими і принизливими, бо тоді били чужі, москалі, били за ідею, а тепер своїм лайном годують рідні українці, котрі лінуються прибрати за собою.

Ми весь час бідкаємося. Добідкалися до того, що в українській школі українські діти українську літературу не люблять. Бо й у ній повно плачу: герої, автори скиглять, ридають, скаржаться. Ті, хто такі твори підбирав для шкільної програми, інших книг не читали? Чи не хотіли читати?

Якщо людині день у день втовкмачувати, що вона бідна, нещасна, весь світ був і є проти неї, людина в це повірить і справді такою стане. Хіба бідні і нещасні можуть збудувати сильну і щасливу країну?

На мій погляд, нерозумно і недалекоглядно малювати виключно чорними фарбами сучасне життя та історичне минуле України (це, звичайно ж, не стосується тем Голодомору і масових репресій). Песимізм національного масштабу пригнічує слабких духом людей, сіє депресивні настрої у суспільстві, породжує у багатьох хибне уявлення, що Україна – безпорадна і слабка держава, їй віками не таланило і зараз хронічно не щастить. Подивіться телевізор, почитайте пресу, послухайте розмови у маршрутках і на базарі – переконаєтесь, що я не перебільшую і не панікую.

Напевно, лише у нас, в Україні, могла з'явитися і тривалий час транслюватися телепередача «Не все так погано у нашому домі». Чому її немає у Росії, у якій проблем не менше, ніж у нас? Цікаво, така передача була у маленькій, розтерзаній бідами і бідністю, але гордій Грузії? Думаю, що ні. А в нас з'явилася. Значить, є люди, які вважають, що у нас усе погано. І їх стільки, що спеціально для них знімають передачу, а це -- дороге задоволення. То чому їх так багато в незалежній Україні, де, слава Богу, немає війни, де є всі умови для благополучного життя? Чи зможе народ-песиміст спроектувати і побудувати могутню державу?

Наше суспільство хворе. Недугу цю я назвала би так – «синдром лузера». Слово «лузер» поширене у США і має негативний відтінок -- американці так називають хронічних невдах. Йдеться про пасивних людей, які постійно себе жаліють і весь час на щось нарікають: на несправедливу долю, байдужість суспільства, несприятливі обставини. Звідси виникає цілком логічний для невдахи висновок: боротися з цим неможливо, отже, і не треба, бо марно. Така життєва позиція – це своєрідна індульгенція на право бути пасивним. Через людину-лузера страждає його сім'я, через народ-лузер бідує держава.

Що пересічному українцеві кажуть про минуле його країни на уроках історії, урочистих заходах, що показують у документальних кінострічках і, головне, на чому роблять наголос? Зазвичай, згадують про біди і трагедії, колоніальні поневолення, нездатність утримати владу і захистити незалежність, про віковий розбрат і низку доленосних зрад. Після таких засідань (круглих столів, конференцій) українець приходить додому, вмикає телевізор чи бере у руки газету і що він бачить-чує-читає вже про сучасне життя? Україну заполонили корупціонери, злодії, яничари, економіка розвалюється, сільське господарство гине, наука занедбана, мова зневажається і т.д. і т.п.

Регулярні і потужні ін'єкції негативу і песимізму здатна витримати сильна духом і переконаннями людина, яка виросла і живе у національно-свідомій родині, любить свою країну і бажає їй добра. Як такі стенання сприймають інші? Ті, хто не належить до титульної нації? Ті, хто за паспортом українці, але «варяться» у російськомовному середовищі, кого виховали безбатченки і безбатченком? Ті, хто має купу власних проблем (втратив роботу, отримує малу зарплату чи пенсію, хворіє...)? Люди своїм бідам ради дати не можуть, а звідусіль на них ще й державні (історичні та сучасні) вивалюють. Мимоволі виникає неповага до України, бо наш світ, на жаль, створений так, що в ньому поважають лише сильних. Слабких жаліють. Це у ліпшому випадку. У гіршому – зневажають.

Фахівці опікових центрів кажуть, що повернути покалічену вогнем дитину до нормального життя можуть лише жорсткі та оптимістично налаштовані батьки. Жалісливі перетворять її на довічну каліку, яка й кроку не здатна буде ступити без їхньої допомоги. Плач і жалість – почуття деструктивні, руйнівні, вони не допомагають, а шкодять. Вони відбивають бажання долати перешкоди і йти вперед, під їхнім впливом хочеться безпорадно згорнутися калачиком на дивані і тихо рюмсати, жаліючи себе. Не можна весь час обціловувати рубці і рани, нарікати на Бога і долю, щоразу нагадувати хворому, який він нещасний і скривджений життям, бідкатися з приводу туманних для нього прогнозів на майбутнє. Треба мобілізувати усі сили на боротьбу з недугою. Треба помічати і хвалити кожен, навіть найменший успіх. Це додасть зболеному сил, оптимізму і віри в себе.

Україна теж обпечена горем і бідами, теж має безліч рубців, тому і її треба повертати до нормального життя не жаліючи, а допомагаючи конкретними справами, підтримуючи морально.
Я не закликаю українське суспільство стерти національну історичну пам'ять, забути трагічне минуле, ніколи не згадувати його і навіки зректися. Я не пропоную приховувати чи заклеювати рожевими наліпками сучасні виразки нашого політичного, економічного і суспільного життя. Вважаю, нам треба поміняти акценти, інтонацію, наголос. Треба казати так: справді, усі ці біди і трагедії наш народ пережив, АЛЕ, які ж ми, українці, молодці, які ж ми сильні і незламні духом! Нас хотіли знищити як націю. А ми вижили і показали усім недругам таку велику і зухвалу дулю, що вони і досі від цього видовища отямитись не можуть. Ми державу свою вибороли, національну свідомість і рідну мову зберегли, традицій дотримуємося, до Бога повернулися, працювати не розучилися, не спилися і.., і.., і...

Всесвітньо відомого хокеїста Павла Буре журналіст запитав: «Ви щаслива людина?». «Це дивлячись на те, що вважати щастям, -- неквапно відповів мільйонер, улюбленець фортуни, слави, і жінок. – Щасливою людина може бути навіть тоді, коли просто сидить і п'є каву. Жива».

Українці мають стократ більше, ніж горнятко кави, причин вважати себе щасливими. Тому не гнівімо Бога постійними схлипуваннями і наріканнями. Ми живі, ми існуємо. Ми маємо свою державу. Вона у нас велика і європейська (не лише географічно). У нас величезні природні багатства, родючі землі, працьовитий народ. А скільки маємо своїх героїв, геніїв і талантів, якими можемо і повинні пишатися: науковців, винахідників, митців, письменників, воєначальників, спортсменів!.. А молодь яка у нас гарна, свідома і розумна виросла! Вже наша, так би мовити стовідсотково українська, народжена у своїй державі, вихована нею.

Пригадайте, скільки молоді, і не тільки, було на українських майданах тривожного 2004 року. Наслідки Помаранчевої революції і досі ревізують. Та до яких би висновків не дійшли, найважливіше те, що увесь світ тоді здригнувся від багатомільйонного і дружного «Ще не вмерла Україна!». У ті дні ми поважали себе і свою країну, у ті дні світ поважав нас.

Наші уроки історії, урочисті заходи і кінофільми мають окрилювати, обнадіювати, сповнювати почуттям гордості за свою країну і свій народ. Після них у більшості має виникати непереборне бажання взяти в руки по цеглині і... Ні, не розбити нею у відчаї собі голову чи від злості зацідити комусь у писок, а піти усією громадою класти стіну для сільської школи або для хати дитини-сироти, образно кажучи – будувати державу. Має виникнути оте чуття великої, дружної і єдиної родини, про яке ми весь час говоримо, а тим часом все відбувається як у старому анекдоті. Пам'ятаєте? Чоловік цілодобово і ревно молиться: «Боже, благаю, допоможи мені виграти у лотерею, допоможи мені виграти у лотерею»... Бог не витримує, відслоняє небо і роздратовано каже: «Та купи вже нарешті лотерейний квиток!».

Не треба докучати Богові і нашим національним геніям постійними проханнями про єдність і добру долю для України, нема сенсу скаржитись їм на сучасні біди, бо в Господа, а тим більше у спочилих славетних українців, як відомо, нема інших рук, окрім наших. Не просімо про єднання, а єднаймося. Не нарікаймо на владу, а ставмо її на місце і тримаймо на короткому демократичному повідку. Не показуймо на купи сміття, а берімо мітлу в руки.

Акцентуймо увагу не на поразках, а на перемогах, навіть, якщо останніх було набагато менше. Зазираючи у минуле, окрім болю і трагедій, шукаймо там світле, добре, героїчне і величне. Якщо ж його там немає, то створюймо свої національні міфи. І не треба цього соромитися. Кожна далекоглядна країна так робить. Гарна національна історична казка шкоди не завдасть, а моральний дух підростаючого покоління зміцнить.

Громадяни України не повинні ставитись до своєї держави, як до безпорадної і нещасної сироти-калічки, яку всі ображають, принижують і обкрадають. Вони мають поважати її і пишатися нею, бо маємо чим. Не можна хронічними скаргами і плачем засівати відчай і зневіру у людські душі, тим більше – в несформовані дитячі. Біблія вважає зневіру і занепад духа гріхом. Не грішімо усім народом.

Розумію, що пишу банальні до оскомини слова. Але скільки раз і як іще їх треба повторити, щоб нарешті пройняло і, головне, спонукало до дії кожного? Я не знаю. А ви?

Аліса МУДРИЦЬКА

Четвер, 22 лютого, 2018

Будь-ласка, поділіться даною сторінкою через запропоновані мережі: