gk logo

Вчасно

...Я – тоді ще маленька дівчинка — побачила у старовіцькій бабусиній скрині скромну силянку з бісеру. Відразу ж попросила: «Бабо, дайте мені». Бабі те намисто, мабуть, нагадувало молодість, парубків і дівоцтво, тому віддавати його вона не хотіла. Але бабця не каже правду, а вигадує таку причину: «Ти ще мала. От коли виростеш, я тобі це намисто віддам». Я виросла, про силянку забула. Та навіть якби й пам'ятала, не просила б і не носила – настали інші часи, смаки, мода. Куди поділася ця простенька прикраса, не знаю. Напевно, викинули на смітник після смерті бабці.

... «Прийшла на 50-ліття старшого брата, — розповідає 46-річна жінка. – Зустріла там його однокласника, якого після закінчення школи не бачила. Несподівано він зізнався, що я йому дуже подобалась, але боявся до мене підійти. Слухаю його і думаю: навіщо він мені це зараз розповідає? Чому тоді не сказав, не натякнув? Він був симпатичний і розумний хлопець. Мені була б приємною його увага. Могла бути гарна романтична історія».

... «Навіщо мені ця хата? – через рік після її купівлі сумно каже 50-літня жінка. – Як нам цих хоромів бракувало, коли ми з чоловіком були молоді, хотіли усамітнитись, часто приймали гостей. Коли наші діти були малі, бігали, грались, їм треба було багато місця і окремої кімнати, щоб робити уроки в спокійній обстановці, слухати голосну музику, спілкуватись із ровесниками. Тепер діти виросли, роз'їхались, живуть далеко, приїжджають лишень на Різдво і Великдень. Гостей часто не приймаємо. Живемо тут удвох з чоловіком і почуваємось не господарями, а слугами у великому домі, в якому ніхто не живе».

...Старенька вдова, у якої було непросте життя і конфліктні стосунки з чоловіком, перед смертю часто повторювала: «От помру, зустріну його на тім світі і запитаю: «Іване, чому ми з тобою так по-дурному жили?».

...Я – молода мама. У мене двоє маленьких дітей. Перу брудні пелюшки молодшого (про те, що десь у світі вигадали памперси, ми тоді й не чули). У цей час в отворі відчинених дверей з'являється постать трирічного старшого сина. Він тулить до грудей книжечку і жалібно просить: «Мамо, почитай мені казочку». Я дуже поспішаю, бо в Косові, як завжди, немає води — її подають лише кілька годин (і то не щодня), тому мені треба встигнути попрати, поки вода тече з крана. Я злюся і кричу на малого: «Йди звідси, не заважай, ти ж бачиш — я не маю часу!».

Син давно виріс і вже дорослий. Він прочитав стільки книг, що мені й не порахувати. Але у мене і досі стоїть перед очима той маленький сумний силует на порозі. Якби можна було повернути час назад і змінити один — лише один! — епізод у минулому, я вибрала б цей, хоча зробила у своєму житті чимало інших (і набагато більших!) помилок. Я відклала би пелюшки і прочитала дитині казку. Ну скільки б це забрало часу – 10-15 хвилин?

Про що я? Та про загальновідоме. Про те, що в житті все треба робити вчасно. Вчасно дарувати і купувати бажане, освідчуватись у коханні, приділяти увагу дорогим для нас людям, вчасно дякувати, дорікати, запитувати, відповідати, просити пробачення і виправляти помилки... Вчасно, інакше може бути або занадто пізно, або вже просто нікому не потрібно.

Аліса МУДРИЦЬКА

Середа, 19 вересня, 2018

Будь-ласка, поділіться даною сторінкою через запропоновані мережі: