gk logo

Відроджуємо «вербовецькі рукавівки»

Впродовж століть безліч туристів звідусіль любили подорожувати Гуцульщиною. Що вабило сюди творчу вітчизняну та європейську інтелігенцію? Мабуть, наше розмаїття: пісня, танець, музика, переливи дзвіночків овечих отар, сум трембіт і весільна «гуцулка», а ще молитовна колядка й така багата різнобарвна «одіж». Чи є ще десь оригінальніша говірка, як наша? Навіть сьогодні за нею можна розпізнати, з якого села молодиця чи ґазда. Бо ж у Вербовці кажуть «читура», а в Рожнові – «каньтя», у Брустурах – «кукуци», а в Космачі – «вогники» тощо.

Якщо говорити про одяг, то ще донедавна парубки відразу розгледіли б, котра дівка «чужинська», бо в Космачі – «волос у проділ» і «кіски вплетені», а «убиря» вже так розшита та «вициркована» в червоно-помаранчеві барви, аж «палає». Наприклад, брустурівчанка не одягне білий космацький кептар, бо вона має свій – червоний зі «смушком».

Вербовецькі дівчата, одягнені в «рукави», закочені запаски з «сухозлоттю» та обперезані шовковою крайкою, також відрізняються своєю самобутністю. Подібних сорочок не має жоден осередок Гуцульщини й Покуття. Тому й дали їм назву «вербовецькі рукавівки». Такий одяговий стрій характерний для трьох сусідських сіл: Вербовець, Старий Косів і Смодна. Це закономірне явище, адже мешканці цих сіл є парафіянами двох церков: долішньої (Вербовецької) церкви святої Параскеви та горішньої (Старокосівської) церкви Пресвятої Богородиці.

Старші жінки розповідають, що «рукави» мала кожна гонорова молодиця, бо поряд з різними типами сорочок («квадрат», «дуди» та інші), «рукавівка» була «святошна». Її не одягали на повсякдень, адже для того, щоб вишити таку красу, потрібно близько року. Вишивали вовняними нитками техніками «шов позад голки», «кочелистий», «навиване», «кручений шов» у такий спосіб, щоб орнамент щільно вкривав рукав. Сорочку одягали під кептар. Оскільки кептарі у нас були набагато простіші в декорі, в порівнянні з космацькими, верховинськими чи покутськими, то вишиваний рукав відігравав подвійну роль – і як орнаментальний акцент, і зігрівав руки від холоду.

Жінки в «рукавівках», кептарях і запасках ходили до церкви на храмові свята, у гості, на весілля, а дівчата в таких сорочках брали шлюб.
«Святошні» вишиванки передавались з покоління в покоління. Колористика «рукавівок» обмежена. Найбільш вишуканий узор – це поєднання червоного та синього кольорів. Устелені рядочками навскіс кучеряві калачики мерехтять фіолетовим килимком. Червоні («червонєнки») одягали в «празники», а більш стриманої барви (темно-зелені з бурячковими, чорні) носили в піст або в «тугу».

Пройшло багато років... Скільки поховано, скільки розпродано за безцінь наших унікальних сорочок, скільки материнських натомлених рук наспівували долю своїм донькам за тим довгим шитвом.

Я пригадала дипломну роботу одного студента – вишивану сорочку в «чорну низь», яку він назвав «Журавонька», та й думаю, що десь блукають тепер світами і наші вербовецькі «журавоньки» разом з материнськими піснями та вишиваною долею на полотні. Тільки для когось чужого. А ще гірше, коли тими намоленими й заспіваними узорами просто гендлюють на базарі, як звичайною річчю.

Мабуть, подібні сум'яття навернули вербівчан і мешканців Старого Косова на думку, повитягувати зі скринь ще ті, що залишились «рукавівки», й показати на привселюд, що не все ще втрачено.

На Шевченківські дні сільський хор Старого Косова та Вербовця присвячував виступ. Жіноцтво погодилось одягнути «рукави».
Слід віддати належне сільському голові Івану Михайловичу Павлюкові, який пройнявся цією ідеєю, сам відшукував вишиванки, переконував у важливості такого поступу.

Мені було цікаво спостерігати за тим, як жінки-хористки приходили до сільського клубу в якихось турботах, домашніх клопотах, перевдягались у вишивані «рукавівки», запаски, пишно пов'язували хустки, і на очах мінялися. Звідкілясь з'явився гарний настрій, вони роздивлялися себе в дзеркалі, немов перед ранткою. А чом би й ні? Адже ці народні шати зробили їх привабливими, молодими і красивими.

Минуло кілька днів поспіль. І мені не давала спокою одна думка: «А що далі?» Якогось дня телефоную до сільського голови й кажу: «Давайте організуємо майстер-класи щодо відновлення «рукавівок»». У відповідь чую: «Я думав про це».
Думали недовго. Взяли й зробили. Іван Михайлович, як і належить голові, взяв ініціативу в свої руки. Разом з директором Старокосівської середньої школи Павлюк Уляною Юліанівною, вони досить швидко організували такі практичні навчання.

Перед початком майстер-класів у школі була відкрита виставка робіт вишивальниць Вербовця, Старого Косова і Смодного, а також гурткова робота Старокосівської школи. Свої ткані вироби, що інтерпретують «рукавівки», представила родина Ганни Крижанівської.

Проводили заняття заслужений працівник освіти України, колишній ректор Косівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва, член Національної спілки народних майстрів України Катерина Сусак, а також викладачі нашого інституту – кафедри дизайну відділу художньої вишивки та моделювання костюма Ярослава Лаврентович, Олена Гуцуляк, Галина Іватра.

Те, що розпочата справа не залишиться епізодом, мені вселяють надію кілька чинників. Насамперед відрадно було бачити різні покоління зі всіх трьох сіл: і бабусь, яким далеко не байдужі наші традиції, і матерів, які хотіли б вишивати своїм донечкам весільний дарунок, і дівчат, що з такою цікавістю вловлювали кожне обертання голки.

Справжньою несподіванкою для багатьох присутніх стала вишита «рукавівка» сучасною вербовецькою майстринею. Вона – шанована в селі господиня, знана на Косівщині весільна кухарка Оксана Гордій. Перше, що приходить на думку: «Звідки береться час і сили у пані Оксани на таке клопітке вишивання?» Та слова, сказані нею самою на нашому зібранні, дають відповідь на всі запитання й свідчать, з якою любов'ю і відповідальністю вона ставиться до вишивального мистецтва: «Я дуже довго вагалась, переживала і боялась розпочинати шити «рукави», бо це тяжка праця. А в пам'яті назавжди залишилися мамині застереження – не дай Боже розпочинати і не закінчити вишивати сорочку. Це дуже великий гріх». Ці слова ще раз підтверджують, що в сорочку закодовували життєву дорогу, а недошита вишиванка – обірване життя. А ще кажуть, не можна давати відшивати свою весільну сорочку, бо відшивають твою долю. Тож і продавати не можна, бо це родинна символіка, що передається від роду до роду.

Марія Гринюк,
заступник директора з наукової роботи
Косівського інституту прикладного
та декоративного мистецтва ЛНАМ,
доцент, кандидат мистецтвознавства,
член Національної спілки художників України

 

Субота, 25 листопада, 2017

Будь-ласка, поділіться даною сторінкою через запропоновані мережі: