Яблуко сліпе, бачить яблуня

Нравится

Що найважливіше в людському житті? Хотів би я, як, зрештою, й кожен, побачити і почути того, хто незагайно відповість на це з абсолютною вичерпністю. Кожен назве свої «кити», на яких, вважає, тримається людське життя. І все ж у найголовнішому Ч хай це звучатиме у різних людей по-різному — відповіді фокусуватимуться довкола тих речей, в ім'я яких ми мобілізуємо й напружуємо себе, відмовляємо собі в примхах і забаганках, збагачуємо монотонний плин повсякдення поміж берегів дрібних клопотів перспективою того, яке видається нам фіналом усіх жадань, досягненням нашого життєвого ідеалу.

Очевидно, найперше поривання людини з ранніх літ — стати Кимось. Уже згодом, на шляху до того, ким вона вирішила стати, неодмінно задумується, якою хоче стати.

Коли розгнівані матері скаржаться на своїх дорослих дітей, я сприймаю це з гірким відчуттям сорому і ніяковості. Та, повинен зізнатися, ніколи — з жалістю. Пригадую легенду, широко відому на Кавказі: благородний літній чоловік, дізнавшись про негідний вчинок свого сина, покінчив із собою. Переконаний, що провина за заплямовану честь молодої людини лягає саме на старшого, на того, хто не зміг належно виховати. Зрозуміло, що в легенді все відшліфовано, а життя — необроблена порода, де всякого намішано: і цінностей, і шлаку. Та я й не закликаю батьків дітей, які скоїли злочин, до самознищення.

Але чому ж так соромно слухати й читати звинувачення на адресу дітей? Чому батьки беруть на себе роль судді, а не охоронця? Щоправда, суд може бути різним. Матері, які здавна проводжали синів на ратне діло словами: «Не осором рід свій, спини своєї ворогу не покажи!», які не оплакували загиблих від ран у спину, — також вершили свій суд. Але ж не оплакуючи синів, вони привселюдно оплакували себе, соромлячись носити траур по тому, хто надії рідної землі не виправдав.

Дійсно, як кажуть, хороший син належить народові, поганий — тільки батькам. Але до любові і поваги змусити неможливо. Тоді чому ж, чому матері, які отримують від своїх дітей аліменти і кричать про те, яких черствих, злочинно черствих дітей вони виростили, не замисляться на мить про те, в чому винні саме вони? Чи є радість від їхніх синів і дочок людям, яким доводиться — не у вакуумі ж ці дітки перебувають, — спілкуватися з ними, працювати разом, жити? Та й тій же державі, від якої батьки вимагають енергійної допомоги, є радість.

За брак на робочому місці ми зобов'язані відповідати, а за брак у родині? Питання майже банальне, з деякого часу над ним замислюється багато хто. А між тим, число байдужих, позбавлених відповідальності за дітей, зростає.
Так що ж сталося з батьками? Дитина виростає такою, якою її виховуємо. Навіть якщо і послатися на модні розмови про гени — так і гени наші, звинувачувати нікого... Навіть до поганих компаній діти потрапляють теж із нашої подачі, з нашої легкої руки. «Погана компанія» — це наслідок того, що саме ми з- вами не додивилися, а не школа. Не будемо наївно або тому, що так нам зручніше, покладатися на когось, хто надолужить те, що ми з вами не зробили. «Яблуко сліпе, бачить яблуня», — сказав письменник.

Кожний народ береже свої традиції, звичаї, освячені віками. І, як правило, поняття про чесність, шляхетність, про світ і своє місце в ньому, що пройшли випробування часом, могли б стати для нас у справі виховання у великій пригоді. В тому, звичайно разі, якщо ми самі виконуємо їх.

Слово наше... Як у наших дітях озветься? Та чи знаходять вони в собі терплячість або цікавість? Найчастіше не знаходять. А чи не ми самі привчили їх до думки, що нічого цікавого від нас і не почуєш, крім буденного: «поїв?», «зробив уроки?». Хіба не самі ми добровільно поступилися місцем телевізору? Це він за нас говорить. І все те саме.

А для того, щоб дорослі вирізнялися «обличчям», до речі, дуже дефіцитним на сьогодні, і виховання має відрізнятися тим же. Зрештою, кожний дім рідний повинен мати своє неповторне обличчя. І саме нам творити це обличчя!
Рідний дім для кожної людини — це місце, куди вона завжди повертається, переконана абсолютно — тут її завжди зрозуміють. І не провина її, якщо такого не відбувається, а лихо. Без міцного тилу людина не може бути повноцінною особистістю.

Чи досягли ми того розуміння взаєморозуміння зі своїми дітьми, коли вони допускають нас, хай тільки на рівні консультантів, до розв'язання своїх проблем?

Чи вже звикли обходитися без нас? І багато «дрібниць» просто не досягають наших вух... Якщо не досягають, запишемо собі поразку.

Зараз поширилася думка, що мовляв, найлегше повчати: «Виховуйте дітей, виховуйте». А коли їх виховувати? На роботі — завантаженість, господарські турботи на плечах, до того ж навкруги — неповні сім'ї... Якоюсь мірою ці міркування справедливі, та стати індульгенцією для батьків не можуть. І споживацькому «я народила, а ви виховуйте, як хочете» виправдання немає.

Прислухаймося до народної мудрості: «Не та мати, яка народила, а та, яка виховала».

Робота, звичайно, роботою, і я аж ніяк не закликаю махнути рукою на службові обов'язки, та якщо відмахнутися від батьківських обов'язків, хіба це не страшніше: Не будемо забувати: завтра світ буде таким, якими ми виховаємо своїх дітей.

Звичайно, честь і хвала батькам, які вміло поєднують роботу і виховання дітей. Та що робити, коли за роботою не бачимо дому? Чи не відчуженням найближчих людей ми платимо за це?

Мирослав ЛУЧКО.